Мифологический код художественной картины мира
Вирич Наталья Владимировна,
преподаватель Одесской государственной академии технического регулирования и качества.
Міфологічний код художньої картини світу
Вірич Наталя Володимирівна,
викладач Одеської державної академії технічного регулювання та якості.
В статье осуществлена попытка осмыслить архетип «божественный ребенок» и рассмотрения отдельных мифологем, связанных с этим архетипом. Выяснено природу архетипа как общечеловеческой и ментально-культурного категории.
Ключевые слова: мифологема, архетип, «божественный ребенок», душа, образ детства, художественный мир.
У статті здійснена спроба осмислити архетип «божественної дитини» та розгляду окремих міфологем, пов’язаних із цим архетипом. З’ясовано природу архетипу як загальнолюдської та ментально-культурної категорії.
Ключові слова: міфологема, архетип, «божественна дитина», душа, образ дитинства, художній світ.
An attempt to comprehend arkhetip of «divine child» and considerations of separate mifologem, related to this arkhetipom is carried out in the article. Nature of arkhetipa is found out as to the common to all mankind and mental-cultural category.
Keywords: mifologema, arkhetip, «divine child», soul, appearance of childhood, artistic world.
Світ дитинства – невід’ємна частина загальної культури людства, що, як і кожен аспект культури, в кожного народу має свій специфічний шлях становлення і розвитку.
Проблема дитинства пов’язана не тільки з природними стадіями розвитку людини. Це і соціальна, й педагогічна, й етнонаціональна, й психологічна проблема, бо, за великим рахунком, за нею стоїть проблема майбутнього людства в цілому й кожного етнонаціонального організму зокрема.
Широко відчиняє двері темі дитинства художня література, а відтак і літературна критика.
Навряд чи у всій європейській літературі епохи класицизму можна знайти хоч один твір, присвячені дитячій тематиці. Зате ХІХ ст. дає потужний пласт літератури про дітей: це і Ч. Діккенс, і Марк Твен, і В. Гюго, Р. Роллан, і Л. Толстой, Г. Короленко, і Ф. Достоєвський, і Б. Грінченко, Олена Пчілка; а далі – І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Винниченко, та інші майстри, в чиїх творах, на відміну від творів письменників-романтиків, які поетизували й ідеалізували як сам світ дитинства, так і образ дитини в ньому, створюючи ідеальний образ «невинності, близькості до природи й чутливості, недостатньої у дорослого» [5, с. 8], світ дитинства зображується як світ становлення людини, світ, в якому дитина часто відчуває себе одинокою й зацькованою, іноді навіть у випадках позірного сімейного благополуччя, а сам образ дитини досить часто втрачає ореол «невинності».
Рішучим поворотом до проблеми дитинства став розвиток психологічної науки, зокрема психоаналіз З. Фрейда, що відвів дитинству і його загнаним у підсвідомість комплексам основну роль у формуванні характеру й ціннісних установок особистості.
Не оминув цієї проблеми і його послідовник, а згодом опонент К. Г. Юнг – автор теорії архетипів як образів збереженого у підсвідомості досвіду попередніх поколінь, серед яких вагоме місце відвів архетипу «божественної дитини».
Вже цей короткий огляд становлення дитячої проблематики переконує, що її дослідження потребує комплексного підходу, залучення до її розгляду здобутків ряду наук. Однією з таких багатоаспектних проблем є й висвітлення проблеми дитинства в художній літературі, складовою якої є й тема даної розвідки.
Метою роботи є з’ясування змісту і суті архетипу «божественної дитини» в працях К. Г. Юнга та розгляд окремих міфологем, пов’язаних з цим архетипом.
З. Фройд, досліджуючи психічну структуру, визначав її як триподільну, найбільше місце в якій займає таємниче «id» (Воно) – несвідоме джерело різноманітних потягів і прагнень – своєрідний «казан, у якому киплять і вирують збудження» [3, с. 34]. «Воно, – писав З. Фройд, – не визнає ніяких вартостей, не знає добра і зла, не має моралі…»[3, с. 31]. Саме зіткнення протилежних потягів – потягу до життя творення (Ерос) і потягу до знищення, руйнування (Танатос) перетворює сферу Воно у велетенський резервуар енергії, яку контролює й синтезує Я (другий компонент психічної структури), відповідно до вимог реальності, в якій функціонує людина. Третім компонентом психічної структури виділеним З. Фройдом, є Над-Я – психічне утворення, сформоване шляхом сімейного, соціалізаційного, традиційного виховання. Над-Я – система табу, функціонуюча в соціумі, голос совісті, сформований у людині потяг до гармонії з оточенням, або, іншими словами, – це самоосмислення й самоконтроль людини.
Сфера таємничого Воно, за З. Фройдом, формується із витіснених із свідомості пристрастей і бажань, які «складуються», накопичуються в несвідомому й можуть при відповідних умовах знову атакувати Я ще з більшою силою. Тобто, Фройд вважав, що несвідоме – є витісненими й забутими фрагментами особистісного досвіду.
Не заперечуючи наявності в несвідомому змістів, що потрапили в цю сферу із особистісного досвіду внаслідок витіснення чи втрати їх актуальності й забуття, К. Г. Юнг, одначе, твердить, що особистісне несвідоме є лише незначним прошарком глибокого світу несвідомого. А суттю цього світу є змісти, що пов’язані не з особистісним, індивідуальним, а з глибинним досвідом багатьох поколінь людства чи значної культурно-історичної спільноти.
Це, – писав Юнг, – … вічний образ світу, що протистоїть нашій картині світу… несвідомий образ володіє особливою, незалежною від свідомості енергією, завдяки якій він може завдавати сильного душевного впливу, який не виявляється на поверхні світу, але сильно впливає на нас із середини, з темряви [13, с. 459].
Ці несвідомі змісти, прийняті в спадок від попередніх поколінь, Юнг назвав колективним несвідомим, що структурується й регулюється архетипами – символічними формами, які з’являються там, де ще не сформувалися усвідомлені поняттям або де їх формування взагалі не можливе з огляду на внутрішні чи зовнішні причини [13, с. 459].
Архетипи – це прадавні форми, у яких відобразилися прадавні відчуття й переживання (вирази психічних станів) предків від найдавніших часів. Існує, – твердить Юнг, – стільки ж архетипів, скільки й типових життєвих ситуацій [10].
Несвідомі змісти набувають конкретно-образного вигляду лише тоді, коли потрапляють у сферу свідомості, яка акумулює в собі й перцептивний досвід людини, й знання, оприсвоєні в ході цивілізаційних процесів. З цього стає зрозумілим, що архетипи, які, за Юнгом, є спільними для всього людства, не можуть мати єдиного образного втілення і єдиного значення. Образне втілення архетипу (проекція архетипу на конкретну картину світу) – є символом, що може мати безліч виглядів і трактувань. Оскільки засобом реалізації архетипу виступає міф, то в міфотворчості різних народів один і той же архетип, як правило, втілюється у відмінних образах – символах.
Так, наприклад, один і той же архетип матері в народів Океанії може бути втілений в образі трясогузки чи казарки, а в українців – в образі зозулі чи горлиці; архетип світового дерева – в образі кокосової пальми чи явора або навіть гороху. Тобто кожен народ втілює спільні для всього людства архетипні уявлення (внутрішнє переживання світу) в цілком своєрідній, притаманній лише певній конкретній етнічній спільноті міфотворчості, казках, народних піснях тощо. Ще більш виразно це проявляється в індивідуальній творчості, в процесі якої синтезується і досвід людства з правічних часів, представлений архетипами колективного несвідомого, й досвід етносу, народу, нації, й особистий життєвий і духовний досвід творця, що акумулюється як у сфері свідомості, так і в сфері особистого несвідомого.
Як і Вундт та його послідовники, Юнг пов’язує закономірності творчого процесу в мистецтві із законами розвитку людського духу, тобто із законами психології. Саме тому міфологічні уявлення й вірування активно входять у художній світ не тільки казок чи пісень, а й художніх творів літератури.
Міф у художній твір входить у вигляді міфологем, що являють собою стійкі, часто повторювальні в міфологічних системах образи та мотиви, що перейшли в художні тексти.
Т. Бовсунівська твердить, що «міфологема не повторює міф, який лежить у її основі. Вона фактично обмежує міф» [1, с. 49 - 52]. Це обмеження виявляється в тому, що якийсь із змістових компонентів міфу може бути приглушений чи й зовсім відсутній у структурі міфологеми, інший – навпаки, більш акцентований. Тому міфологеми, засновані на одному міфі, не є семантично тотожними.
В основі кожної міфологеми, як і міфу, який вона інтелектуалізує, лежить архетип, зреалізований в образі як словесно-знаковій його проекції.
Одним із актуальних архетипів, що лягли в основу міфотворчості є архетип «божественної дитини».
Юнг твердить, що «мотив дитини репрезентує підсвідомий аспект дитинства колективної душі» [11, с.157]. Саме тому, наголошує філософ, не слід забувати, що архетипний мотив дитини є лише «засобом вираження фактичного матеріалу про душу», а не маніфестацією конкретного досвіду «дитини», що міг би бути причиною появи цього мотиву. «Міфологічне уявлення про дитину, – каже Юнг, – є не копією емпіричної дитини, а символом… Його діла й природа так само чудесні й страхітливі, як і його природа та будова тіла» [11, с. 157].
В індивідуальній психіці архетип дитини актуалізується в період «індивідуації», набуття нею «Самості» – процес, що в Юнга відповідає, очевидно нашому поняттю самостворення особистості. Складний процес народження особистості, як твердить Юнг, символізується в архетипах народження та долі божественної дитини, божественність якої представлена саме несвідомою, природною сферою.
Прадавнє уявлення про те, що народження чогось нового (а поява самодостатньої особистості, Самості – це і є нове народження людини) обов’язково має супроводжуватись відторгненням від минулого, від попередніх умов, існування, втілилося в міфологічних мотивах одиноких мандрів героїв міфів і казок, що виникли на їх основі, в далекі краї, труднощів далеких доріг, небезпек, з якими стикаються і які перемагають маленькі Котигорошки, хлопчики-мізинчики, найупослідженіші та найнерозумніші «треті» брати.
Архетипний образ дитини в її самотніх мандрах і боротьбі з силами темряви і зла (яскравим прикладом можуть слугувати казки В. Нестайка, зокрема «В Країні Сонячних Зайчиків») є маніфестантом того творчого переживання, яке супроводжує появу чогось нового, ще невідомого, неосмисленого, що завжди лякає, породжує конфлікт у психіці індивідуума, яка розривається між темнотою несвідомого і ледь відчутними, ледь зоріючими проблисками нового пізнання. Цей конфлікт може бути подоланий лише синтезом.
Саме символом подолання цього протиріччя, як запоруки становлення цілісності, й стає образ божественної дитини, що знаменує подолання конфлікту, становлення нової свідомості. Тому архетипний образ дитини символізує також зцілення, вибавлення, більш високу ступінь свідомості, тобто завжди є проекцією в майбутнє.
Привертає увагу те, що, підкреслюючи мотив дитини як репрезентанта не тільки тих переживань, що пов’язані з обставинами давно минулого, а й того, що існує в теперішньому, автор теорії архетипів наголошує на можливості виникнення в індивідуальній психіці дисоціацій, пов’язаних із різною несвідомістю теперішнього стану зі станом дитинства.
Це трапляється, коли відбувається насильницьке відторження особистості від свого природного характеру, коли «імідж» (Юнг вживає слово Персона, маска), тобто те, чим людини хоче (чи примушена) здаватись, заступає істинний характер людини: маска заступає суть. Наприклад, пригадаймо слова із творів В. Нестайка: «Що ж це робиться?! Що ж це відбувається у світі білому?! Люська Бабенчук – Баба Яга! Ігор Горенко – Змій Горинич! А Валера, ліпший друг мій Валера – Кощій Безсмертний!.. Жах який!.. А з мене хотіли дракона Васю зробити» [6, с.118].
Оскільки мова йде про колективне несвідоме, що виявляє себе архетипом людини, то говорячи словами філософа, можна твердити, що «людство знову й знову опиняється в небезпечному протиріччі зі своїм природнім станом» [11].
Тому такими живучими в творчій діяльності письменників виявляються міфологеми, пов’язані з архетипом дитини, суть яких Юнг вбачає в тому, що міфологічна подія, актуалізуючи образ дитинства, покликана зберігати чи відновлювати зв'язок людства з його першоосновою, природністю.
Мудрий мислитель ХХ сторіччя, переживши жахіття життя І світової війни й безум фашизму, твердив, що в кожний новий період, «на кожному новому ступені культурної диференціації свідомості» будь який архетип потребує нового потрактування, оскільки функція його – «поєднати… те, все ще існуюче в нас минуле життя із сучасним», бо втрата минулого втіленого в архетипі, загрожує виникненню свідомості, позбавленої коріння, яка не орієнтується більше на минуле, й безпомічно знемагає під усіма сугестіями, тобто стає доступною психологічним епідеміям», а разом із утраченим минулим втрачається і носій зцілення [11, с. 363].
Щоб віковічна мрія про польоти не втілювалася в бомбардувальники, щоб прогрес був життєдайним, твердить філософ, людство мусить зберегти дитинний стан колективної душі [11]. Саме тому архетипний образ дитини зринає в творчій свідомості митців у періоди соціальних чи духовних криз, або, як каже Юнг, «при зміні образу богів».
Таким періодом «зміни образу богів» стали в українській літературі 60-ті роки минулого століття, що ознаменувалися пробудженням національної самосвідомості й дали цілу плеяду письменників, які звернулися до образу дитини як до джерела природності, як до царини, яка зберегла нестлумлену, несфальшовану народну душу й народний характер.
Дослідниця дитячої прози письменників-шістдесятників (Г. Тютюнника, В. Близнеця та Є. Гуцала) О. В. Чепурна досить влучно назвала ««божественною дитиною» в українській реальності радянського міфу» [8, с. 23] саме явище шістдесятництва.
Шістдесятництво, саме ставши архетипним символом «божественної дитини», витворило безліч дитячих образів – носіїв світлих почуттів, дитинної духовності й доброти, прагнення до чесності й справжності (серед яких і діти-персонажі В. Нестайка), чим сприяли пробудженню традиційних народних цінностей в оспалому й упокореному суспільстві, нагадало, що попри всі польоти в космос і будівництво індустріальних гігантів, справжній процес, що несе людству життєдайні імпульси, можливий лише «Deo concedente», де Бог є уособленням людської совісті, чистоти й природності.
Зі всього сказаного випливають наступні висновки: проаналізований архетип – є одним із найактуальніших архетипів, що символізує процес зародження та становлення Самості, що концентрує як свідомі процеси, так і несвідомі імпульси; він актуалізується в образах-символах, що інтелектуалізувавшись у міфах, казках та інших видах народної творчості, набули певного функціонального призначення та сутнісних рис; характерними рисами архетипного образу божественної дитини є чудесне народження, покинутість на початку шляху, що маніфестують відхід від попереднього стану, пошук себе на шляху до самостворення і самостановлення, завжди пов'язаному із боротьбою проти сил темряви, тобто проти стану невідання, не осмисленості себе і світу; як і кожен символ, архетипний образ божественної дитини є багатошаровим, і, як проекція архетипу на конкретну картину світу, може мати безліч трактувань; з огляду на те, що кожна епоха формує свою власну, специфічну картину світу, видається правомірним трактувати архетип «божественна дитина» як постійно вічний чинник оздоровлення національного організму і зростання національної самосвідомості.
Література
1. Бовсунівська Т. Міфологема як резистентний складник літератури / Т. Бовсунівська // Дивослово. – 2010. – № 8. – С. 49-52.
2. Еремина В. И. Миф и народная песня / В. И. Еремина // Миф – фольклор – литература. – Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1978. – 248 с.
3. Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник / Н. В. Зборовська. – К.: «Академвидав», 2003. – 392 с.
4. Кессиди Ф. Х. От мифа к голосу: становление греческой философии / Ф. Х. Кессиди. – М.: Мысль, 1972. – С. 42.
5. Кон И. С. Ребенок и общество: Историко-этнографическая / И. С. Кон. – М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1988. – 270 с.
6. Нестайко В. З. Казкові пригоди і таємниці: Повісті-казки: Для мол. шк. віку / [Передм.А.Г.Костецького]; Мал.А.П.Василенка. – 3-тє вид. / В. З Нестайко. – К.: Веселка, Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – 447с.
7. Саноцька Н. Колективне несвідоме як джерело творчості у філософській концепції К. Юнга / Н. Саноцька // Вісник Львівського університету. Філософські науки. – 2006. – Вип. 9. – С. 5-11.
8. Чепурна О. В. Дискурс дитини у прозі українських письменників-шістдесятників (Гр.Тютюнник, В. Близнець, Є. Гуцало): дис. … кандидата філол. наук. 10.01.01 / Чепурна Олена Володимирівна. – Одеса, – 2005. – 174 с.
9. Юнг К.Г. Архетип и символ / К.Г.Юнг. – М.: Канон, 1991 – 330с.
10. Юнг К. Г. Бог и бессознательное / К. Г. Юнг. – М.: Олимп, ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 1998. – 480 с.
11. Юнг К. Г. Божественный ребенок: Аналитическая психология и воспитание: Сб. / К. Г. Юнг. – М.: «Олимп»; ООО «Издательство » АСТ-ЛТД», 1997. – 400 с.
12. Юнг К. Г. Психология бессознательного / К. Г. Юнг. – М.: Университетская литература, 1994 . – 320 с.
13. Юнг К. Г. Психологические типы / К. Г. Юнг. – М.: «Университетская книга», АСТ, 1996. – 714 с.
Поступила в редакцию 13.09.2013 г.