Экзистенциальные мотивы и способы их художественной экспликации

Вирич Елена Владимировна,

преподаватель Южноукраинского национального педагогического университета им. К. Д.Ушинского.

Екзистенційні мотиви та способи їхньої художньої експлікації

Вірич Олена Володимирівна,

викладач ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського».

Найважливіше для людини сьогодні й завжди – визначення власного місця в житті, пошук істини, прагнення подолати відчуття дискомфорту, тобто невизначеності, самотності, нерозуміння, заповнення душевної порожнечі чимось важливим, адже кожна екзистенція унікальна та неповторна. Хоча людське існування й підпорядковане загальному структуруванню (як-от: буття у світі, буття з іншими), але ці загальні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним.

Художня література на межі ХХ – ХХІ ст. виявляє особливий інтерес до філософського змісту існування, до життя взагалі та життя конкретної людини зокрема, яке реалізується в мистецтві слова на ідейно-тематичному та поетикальному рівнях. Письменники, використовуючи найрізноманітніші літературні жанри, розкривають різні конфлікти, але в центрі кожного завжди перебуває особистість, котра бореться за власне існування, вдаючись до того чи іншого вибору.

На відміну від «трансцендентального суб’єкта» класичної філософії, який, подібно до птаха, ширяв над дійсністю, екзистенціалізм розглядає людське існування тільки в ситуації (через укоріненість в буття та за допомогою вибору) [6]. Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Екзистенція – це можливість бути іншим, це вибір між різними проектами майбутнього, що дає можливість реалізувати свободу. Ж.-П. Сартр, який приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід’ємним складником людського існування. Свобода – це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина – абсолютно вільна. Визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, характеру чи навіть Бога – означає замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речей. У будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому буде вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору.

Найяскравіші прояви, найчіткіші ознаки, що переконливо демонструють ту чи ту характеристику героя, проявляються якраз у граничних ситуаціях, коли письменник позбавляє героя невидимого захисного поля, оголює, виводить назовні його сутність. Буковинська письменниця Марія Матіос по-особливому ставиться до екзистенції людини: «Я намагаюся розвернути кожну людину так, як розвертають діамант перед прожектором, і з’ясувати, чому людина вчинила (зробила вибір – О. В.), можливо, жорстоко, але справедливо» [2].

Повернення літератури обличчям до «простої» людини, сприяло розширенню художньої обсервації життя та поглиблення дослідження людини в ньому. У цьому сенсі твори Марії Матіос є продовженням традицій у вітчизняній літературі, в яких від зображення повсякденного життя звичайних мешканців, зазвичай, загубленого в передгір’ях Карпат українського села авторка піднімається до осягнення історичних трагедій українського народу.

Письменниця порушує злободенні питання сучасного суспільства, виводить панораму ХХ століття, сконцентровуючи увагу читача на морально-етичних цінностях, заглиблюючись у психологію поведінки персонажів, показуючи їх «видиму мову душі» [5]. У досліджуваних творах на перший план виходить образ поодинокої жінки, що була поставлена волею долі у певні умови, зіткнувшись із несправедливістю суспільно-політичного устрою. Вирішуючи нелегкі психологічні завдання, Марія Матіос через призму занурення у глибини людської душі досліджує характери та вплив страшної радянської машини на поведінкові реакції людини, майстерно виписуючи внутрішній світ людини ХХ століття.

На матеріалі художнього доробку сучасної української письменниці спробуємо проаналізувати особливості рецепції і презентації екзистенційних мотивів у відповідності до авторських особливостей її прози.

У досліджуваних творах ми прослідковуємо наявність центральної героїні, навколо якої розгортаються всі сюжетні перипетії, до того ж усі героїні – жінки трагічної долі. Сучасний науковець Я.Голобородько зазначає: «Тексти Марії Матіос… з неухильною настійливістю абсорбують, акумулюють, асимілюють такі величини, як «людина» і «соціум», …де під соціумом варто розуміти передусім усі нюанси (етичні, психологічні, побутові, етнографічні) оточення-довкілля, зазвичай найближчого [1, с. 66].

Виокреслюючи тему жорстокості світу до поодинокої людини, митець зіставляє соціум і божевіллям, яке виявляється більш природним (Даруся з однойменного роману «Солодка Даруся» зовні несповна розуму, Северина з повісті «Москалиця» веде себе як божевільна). Суспільство немов навмисне «обходить» увагою цих людей, забуваючи, що лінія долі повсякчасно сходиться в одну крапку, де зустрічаються всі напрямки та стежини.

Цікавим з погляду дослідження екзистенційних мотивів у творчості Марії Матіос є мотив відчуженості-самотності, що порушує проблему онтологічних підвалин людського буття.

У романі «Солодка Даруся» показано драму поодинокої долі жінки через призму трагедії життя суспільства, у повісті «Москалиця», яку сама письменниця називає своїм «найдраматичнішим твором у психологічному сенсі» – відтворено жіночу філософію, доводячи, що немає людини, здатної розгадати жінку, яка тримає свою таємницю впродовж життя, як тримає власну честь. Твори – різні, але всіх їх об’єднує трагізм існування людини в безвиході життя.

Беручи до рук роман «Солодка Даруся», читач знайомиться з німою героїнею. Як не дивно, німота її не вроджена, а набута, пов’язана не з втратою уміння, а втратою бажання говорити, яке з роками, очевидно, призвело й до атрофованості мовленнєвого апарату. Принаймні, сусідка головної героїні Маруся впевнена, що вона не німа.

Одним із найістотніших екзистенційних мотивів є мова персонажів, уміння взаємодіяти на вербальному рівні з оточенням, це дає уявлення про рівень розвитку, оточення, в якому формувався характер персонажа, його темперамент та інші психічні особливості. Теоретичне обґрунтування мовного аспекту надав ще М. Гайдеґґер [7], який наголошував, що при сучасному ставленні до мови як до знаряддя змінюється істинне її призначення, мова технізується, стає засобом передачі інформації і тим самим умирає як справжня «мова», втрачаючи сакральний зміст. Тому філософ закликав не губити тієї останньої нитки, що пов’язує людину з культурою, а тому «дослухатися до мови».

У Марії Матіос ця гайдеґґерівська теза реалізується вповні: вимовленому надається особливого значення, що здатне впливати на сутність існування. Героїня досліджуваного роману – німа, тому письменниця має вдаватися до інших тонкощів зображально-виражальних засобів, аби донести авторську ідею. Тож митець виступає другим незримим персонажем твору, повіствуючи історію життя та описуючи думки-переживання Дарусі. Часом, де є авторська характеристика, а де самохарактеристика героїні, важко розібратися.

 «Вони таки не мають смальцю в голові, а Бога в череві, її сусіди, бо думають, що вона дурна. А Даруся не дурна — вона солодка» [4, с. 5].

Наратор настійно заперечує думку сусідів про дівчину як про дурну, наводить свої, переконливі докази на користь того, що Даруся — таки розумна, причому докази ці самі по собі є свідченням хіба що дитинності мислення мовця, його доброти й чистоти душі. Ясно, що це вже говорить не автор твору. Це міркування самої героїні, переказане автором. Саме цей засіб найчастіше використовує Марія Матіос. Такий підхід до образо творення найкраще дає можливість для вибудування авторської концепції – розкриття ідеї про важливість людських помислів на формування реально існуючого світу та на сутність власної екзистенції.

Значно рідше, там, де йдеться про почуття й переживання героїні, яких вона сама нездатна збагнути й осмислити, авторка бере на себе роль наратора.

Очима автора читач має змогу спостерігати за тими перипетіями та колізіями, які не підпадають під саморефлексію головної героїні. Тому найчастіше процес творення характеру Дарусі здійснюється шляхом тимчасової ідентифікації автора з персонажем, його вживання в світ, думки, почуття героїні.

Не можна не помітити, що в змалюванні характеру Дарусі авторка часто користується прийомом підкреслення схожості її зовнішніх чи поведінкових рис із рисами Матронки.

Ці паралелі, безперечно, не випадкові. Часто народ використовує психологічний паралелізм у своїх піснях для підсилення зображення психологічного стану героя, порівнюючи його із певним явищем природи.

Подібно й Марія Матіос, не маючи змоги розкрити глибину й красу Іванового та Дарусиного почуття звичними засобами (Іван — недоріка, Даруся — взагалі німує, отже через діалоги, монологи цього не зробиш, вони вміють почувати, а не детально осмислювати й характеризувати свої почуття), — використовує паралель Михайло і Матронка — Іван та Даруся для увиразнення стосунків, що виникли між другою парою, через їх порівняння із першою, стосунки й почуття якої розкриті більш яскраво і повно.

Отже, на нашу думку, в змалюванні психологічних станів головної героїні роману, при неможливості адекватного використання багатьох звичних у художній творчості прийомів і засобів характеротворення, Марія Матіос знаходить такий, на наш погляд, новий засіб, який ми б назвали антропологічним паралелізмом, суть якого полягає в розкритті внутрішнього світу одного персонажа через його дії, аналогічні діям іншого, що були детально витрактувані автором з точки зору їх психологічного наповнення.

У романі «Москалиця» авторка лишилася вірна собі – твір цей написаний у тому ж таки стилі, що й попередньо аналізований роман, і продовжує розвивати ті ж таки теми. Як водиться, зав’язкою сюжету виступає нещастя, а подальші події відбуваються на тлі совєцької окупації. Головна героїня Северина від народження відчуває на собі негатив та вороже ставлення односельців лише через те, що була народжена в грісі від солдата-москаля.

Аналізуючи повість «Москалиця», ми можемо помітити, що авторка вдається до схожого прийому – головна героїня Северина скупа на слово: «Роботу робила мовчки – ніби секрет який за зубами тримала. Та й говорити особливо не мала з ким» [3, с. 9]. Тому вербальна характеристика героїні теж відсутня як така. Через це образ автора як наратора у повісті чітко присутній.

Як і в «Солодкій Дарусі», у «Москалиці» авторка ніби відсторонено фіксує всі події.

Визначальним засобом розкриття явищ дійсності у аналізованих текстах є психологічна обґрунтованість поведінки. Тому паралельно зовнішнім сюжетним колізіям розгортаються внутрішні перипетії, що найбільше й відбивають динаміку почуттів героїнь.

Виписуючи образ Северини, Марія Матіос ще на початку художньої історії наголошує на важливій деталі, яка сформує характер героїні «у відповідне русло» як жінки-вигнанки:

«Годованка до роботи вдатна. Беручка. Як і колись її мама Катрінка. Лише вдачею якась така… як би то сказати точніше? Ну, якась … інакша» [3, с. 9].

Образ Северини, як і образ Дарусі, є втіленням патріархальних міфів про ідеальну жінку, упокорену чоловіком. Але у творчості Марії Матіос можемо зазначити таку рису, як культ незалежної особистості, незважаючи на зазначену вище тезу. В цьому і полягає складність художніх колізій. Тому аналізовані персонажі поєднують у собі такі риси характеру як зовнішня упокореність ситуації (і Даруся, і Северина зовні не стають в опозицію створеній життям ситуації, а приймають все як фатум) й уміння відстоювати власну думку (і Даруся, і Северина не зважають на суспільну думку, а слідують своїм принципам); хоробрість і боязкість (обидві героїні стороняться людей та не бояться потойбічного світу – Даруся спілкується з духом батька, а Северина – зі щезником); доброта й безмежна лють (обидві знаходяться в гармонії з природою та, водночас, стороняться світу людей) та ін.

Із мотивом самотності тісно переплетений мотив смерті, який, як феномен людського буття, опиняється у центрі уваги Марії Матіос. Від прадавнього часу смерть сприймалася як невідворотний і природний процес,тому й не була втіленням жаху. Саме таке ставлення до смерті ми можемо помітити у повісті «Москалиця».

«Северині хочеться піти в той білий безмір неторканого снігу, щоб загубитися там навіки і де б ніхто й ніколи не знайшов її сліду» [3, с. 62-63].

У «Солодкій Дарусі» образ смерті межує з відчуттям тривоги. Тривога – одне з понять, що вповні відтворює світовідчуття екзистенціалістів. Тому подолання страху смерті відбувається крізь формування власної, мало зрозумілої оточуючим, системи цінностей, які й скеровують сенс буття Дарусі.

Таким чином, у своїх творах «Солодка Даруся», «Щоденник страченої» та «Москалиця» Марія Матіос використовує у притаманній саме їй манері екзистенційні мотиви трагічної невлаштованості людського буття, не сприйняття соціумом «не таких» людей. Серед головних виокремлюємо мотив відчуження-самотності та смерті-кінця. Мотив самотності у аналізованих текстах постає як формування власної системи цінностей та прагненням внутрішньої свободи персонажів, тоді як проблема вибору конкретизується через екзистенційний мотив смерті.

Отже, творчий набуток Марії Матіос збагатив екзистенційно-гуманістичну традицію української філософської культури та показав майстерне поєднання постмодерного письменства й народної традиції, розкривши читачеві все нові обрії й можливості літературно-художнього пізнання.

Література

1.                  Голобородько Я. Буковинська орнаментика М.Матіос: [Про творчість укр. письменниці М.Матіос] / Я. Голобородько // Вісник НАН України. – 2008. – №3. – С.66-73.

2.                  Матіос М. Майже ніколи не навпаки: [сімейна сага в новелах] / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда», 2007. – 176 с. («Люблю негідників, яких вимальовую у своїх книжках» // [Електронний ресурс] / Молодий буковинець. – Режим доступу: http://www.molbuk.com/2007/09/20.)

3.                  Матіос М. Москалиця; Мама Маріца – дружина Христофора Колумба / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – 64 + 48 с.: іл.

4.                  Матіос М. Солодка Даруся: [драма на три життя] / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда», 2007. –188 с.

5.                  Фащенко В. В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури / В. В. Фащенко. – К.: Дніпро, 1981. – 279 с.

6.                  Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления / М. Хайдеггер; [сост., пер. с нем. и комм. В. В. Бибихина]. – М. : Республика, 1993. – 447 с.

7.                  Хайдеггер М. Бытие и время / М.Хайдеггер [пер. с нем. и предисл. Г.Тевзадзе]. – Тбилиси: Наука, 1989. – 654 с.

Поступила в редакцию 29.12.2015 г.